Віталій Марків: «На передову я просто зараз поїхав би»

Новини
3

Ім’я українського солдата Віталія Марківа стало відоме широкому загалу влітку 2017 року, після його затримання в аеропорту міста Болонья. Причина – підозра в убивстві італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі та його російського перекладача Андрія Миронова. Роккеллі став першим іноземним журналістом, який загинув на Донбасі. Це сталося навесні 2014-го поблизу гори Карачун, куди він зі своїм перекладачем потрапив «в обхід» офіційного Києва (його застерігали від поїздки з огляду на високу небезпеку).

У той час Віталій Марків служив там у батальйоні імені легендарного Сергія Кульчицького. Родом з Тернопільщини, він ще дитиною перебрався в Італію разом з матір’ю, яка вийшла там заміж. Тож добре знав італійську, і коли іноземні журналісти зверталися по допомогу, ніколи не відмовляв, привітно з ними спілкувався. «Але я ніколи, ніколи не був їхнім «інформатором», як вони про це заявляли», – наголошує Віталій.

Слово «інформатор» уперше з’явилося в тексті Іларії Морані в “Корр’єре делла Сера” про загибель Роккеллі. Вийшовши друком 25 травня 2014-го, він фактично став відправною точкою для слідчих.

Про що сам Марків не підозрював аж до згаданого 2017-го, коли зі сходу поїхав до родичів в Італію. Там його було заґратовано на довгі три з половиною роки. Вирок суду міста Павія – 24 роки тюрми. Незважаючи на те, що звинувачення формулювалися абсолютно абсурдно, жодних свідчень проти Віталія не було.

«Головною метою справи було не засудження Марківа в Італії, а засудження українського військового Марківа в Італії», – коментує він.

 

Якщо озирнутися, пазл складається доволі просто. Під Карачуном Марків випадково звернув на себе увагу знанням іноземної мови. «На Донбасі воює італійський найманець», – миттю розійшлося російськими ЗМІ відео, де він щось приязно пояснює італійським журналістам. Повісити на нього вбивство фоторепортера, закрити рішенням європейського суду було справжнім геополітичним завданням. І росіяни, зважаючи на їхні тісні контакти з регіоном Ломбардія, майже справилися. Але справедливість усе ж перемогла – міланська апеляція Марківа повністю виправдала. Він повернувся додому разом з Арсеном Аваковим і Людмилою Денісовою, які від початку боролися за його свободу.

Коли перші емоції вщухли, ми з Віталієм взялися до ґрунтовної розмови. Про військову службу, політику, патріотизм. Людина непублічна, він не має у своїх словах жодного пафосу, але говорить про честь, гідність, любов до Батьківщини так, що важко залишитися байдужим.

«Усю камеру завішав дитячими малюнками на патріотичну тему»

Уже понад тиждень ви в Україні, мали час роздивитися, зорієнтуватися, трохи відійти від емоцій. Скажіть, у яку країну ви повернулися?

У принципі, для мене нічого не змінилося. Єдине – ковід і люди в масках, тож важче когось упізнати.

Чому так? Можливо, через те, що я дуже сильно сумував за Україною. Скучив за українською мовою, за нашими традиціями, нашим стилем життя.

Як вас зустріли загалом?

У літаку я перебував у якомусь режими ейфорії. Навіть не дивився у вікно. Незчувся, як оголосили посадку. Мені повідомили, що мене зустріне генерал. Звичайно, це дуже почесно. І за військовою процедурою, я маю відрекомендуватися і доповісти про продовження служби, стати до строю.

Але моїм головним бажанням було розгорнути український прапор, тільки-но відчиняться двері. Він був зі мною. Знаєте, я змалечку був зачарований спортсменами, котрі піднімають наш жовто-блакитний стяг десь після змагань, наприклад. Дивився по телевізору, немов зачарований. Дуже сильно мені це подобалося. І отут усе здійснилося.

Як пройшла зустріч із президентом Зеленським?

Зустріч була теплою. Не тільки за статутними відносинами – як військовослужбовця з головнокомандувачем, а й з теплим спілкуванням. Не як за протоколом – два-три слова, пофотографувалися, розвернулися і пішли. Ми посиділи, поговорили, зокрема й не з протокольних питань.

Наприклад?

Чим я займався у тюрмі. Про заняття спортом. Нічого такого, але дуже тепло.

Президент точно запитував у вас, що робитимете далі. У першому після звільнення інтерв’ю “Радіо Свобода” ви досить обережно висловилися щодо політики та говорили про бажання продовжувати службу.

Службу я вже поновив. Офіційно перебуваю зараз у відпустці. Маю 26 днів, щоб пройти медичний огляд, реабілітацію. Потім плануємо з дружиною на кілька днів поїхати у відпустку десь на території України.

Після буде служба в Національній гвардії України. Я повернуся до свого батальйону.

Імені Кульчицького?

Так точно. І далі будемо дивитися, що там із заліками, заборгованістю тощо.

Ви навчалися на військовій спеціальності?

Так, у Національній академії Міністерства внутрішніх справ на факультеті правознавства.

Після закінчення планували стати офіцером, як я розумію?

Так.

Я недарма згадала про політику. Ви не перший політичний полонений в українській новітній історії. Власне, є два приклади подальшого – після звільнення життя – Надії Савченко і Олега Сенцова. Який із двох шляхів вам ближчий?

Я – особа аполітична. Військовослужбовці повинні бути поза політикою. Свої політичні погляди, на мою думку, військовослужбовець повинен висловлювати під час таємного голосування.

Що стосується Савченко, я знаю лише те, що відбувалося до 2017 року.

Що стосується Олега Сенцова, я радів його звільненню. Хочу подякувати за те, що він підтримав мене своїми постами, за підтримку дружини. І, в принципі, за те, що йому було не байдуже. Але чим він займався (після звільнення – С.К.), я не знаю. В мене був обмежений доступ до інформації. Лише те, що передавали за ґрати, і те, що роздруковували з інтернету у моїй справі. Загальна вага передачі (разом з їжею і рештою) не мала перевищувати 20 кілограмів на місяць. Навіть з листів знімали вагу.

Тож чим займалися Олег і Надія, я не знаю. Але сам звик по життю закінчувати речі. Якщо вже присвятив себе військовій службі, тим паче що в мене підписаний контракт на 5 років, то бачу майбутнє поки що у військовій кар’єрі.

Не просто служити для галочки, до якогось певного звання… Я цим живу. Пишаюся. Для мене військова форма має величезне значення. Для мене честь служити Україні.

Ви заговорили про листи. Мабуть, за 3,5 роки їх багато було. Які найбільш зворушливі моменти можете згадати?

Було багато емоційних моментів. Наприклад, мені не дозволяли передавати український прапор, тримати його в камері. Мама якось розповіла про це українській діаспорі в Італії. І мене просто засипали малюнками на патріотичну тематику. Я обвішав ними всю свою камеру. Таке було враження, наче я у 2014 чи 2015 році на бойових позиціях або в розташуванні, де ми завжди розвішували дитячі патріотичні малюнки.

Один військовослужбовець написав мені подячного листа за те, що я “не зрадив присягу, відстоював честь та гідність не тільки себе, а й усіх збройних формувань”. Писали мені побратими, що вирішили залишитися на службі, дочекатися мого приїзду, хоча кожен з них мав свої мотиви (зокрема, за сімейними обставинами) зійти з дистанції раніше. Оця вірність, це все давало мені сили.

Величезне всім дякую. Слів не вистачить сказати те, що я думаю і що відчуваю.

Коли ви залишали Україну у 2017 році, збираючись у відпустку в Італію, ситуація на фронті була дещо іншою. На Донбасі точилися активні бойові дії. Наразі встановлене перемир’я, яке триває вже понад 100 діб. Мабуть, це важливо в контексті повернення до військової служби. Плануєте знову потрапити на передову?

На передову я просто зараз поїхав би. Але, на жаль, потрібно спочатку пройти всі протокольні процедури. Медогляд, повністю все.

Бійці скаржаться, що режим “тиші” та неможливість стріляти у відповідь виснажує більше, ніж відкрите протистояння з ворогом.

Мені важко на це відповісти. Я не знаю дійсно, що там відбувається – я на паузі з 2017 року. Узагалі не володію ситуацією. Намагаюся зараз “не нагружати” себе зайвою інформацією.

Ви спілкувалися з вашими побратимами з батальйону Кульчицького? Що вони розповідають? Як сприймають оцю військову ситуацію?

У мене була тепла зустріч з ветеранами (батальйону – С.К.) декілька днів тому. Ми зустрілися, декілька годин посиділи, поговорили, згадали кумедні історії наші з 14-15 року, що відбувалося в 16-17 році. Робочі моменти зі служби. У такому плані. Про ситуацію, що відбувається на Сході, ми не говорили, не заглиблювалися в цей такий стрес. Ми стараємося роботу залишати на Сході. Це все залежить від підрозділів, від специфіки їхньої роботи. Узагальнювати все, я думаю, неправильно.

«Навіть не дозволили попрощатися з дружиною українською мовою»

Поговорімо детальніше про обставини вашої справи. Вас було заарештовано 30 червня 2017-го в аеропорту Болоньї. Скільки разів ви відвідували Італію, починаючи з 2014-го і до того моменту?

Ні разу. То була перша поїздка, моя регулярна відпустка.

25 травня 2014-го у “Корр’єре делла Сера” вийшов текст, на базі якого потім італійські слідчі ґрунтували обвинувачення проти вас.

Суть цього тексту я дізнався вже просто в обвинувачувальних актах, не під час затримання, а коли мене привезли у відділок, де їх і вручили.

Тобто перед вильотом ви нічого не підозрювали?

Так. Після приземлення відбулося те, що сталося.

І не було жодної інформації про те, що за вами якимось чином в Італії спостерігають?

Наскільки я побачив уже в актах справи, вони почали спостерігати за мною з 2016 року.

За вами чи за вашою родиною?

За родиною. Не знаю. Моє ім’я потрапило в акти з 16 року. До того часу нічого не було.

Ви дізналися про це постфактум?

Так.

Як відбувалося затримання? Розкажіть.

Під’їхала машина. Як звичайна перевірка. Зупинили мене. Одразу під’їхало ще чотири машини, оточили, вийшли люди в цивільному з пістолетами. Представились карабінерами. На шиях висіли значки. Сказали, що відбувається арешт. Я одразу, як військовий, побачив, що щось не так.

Ви ж добре знаєте італійську. Ставили якісь питання? Чи був адвокат на місці?

Звичайно, запитав, що сталося. В Італії особливі закони. Ніякого адвоката на місці не має бути. Карабінери можуть зайти на обшук без ордера, можуть зайти у квартиру без дозволу судді.

Я відразу почав вимагати, щоб повідомили українське посольство чи консульство. Пару годин ми чекали, поки вони вдавали, що піднімають телефони консульства, що там не беруть слухавку тощо. Перепитували, чи точно я хочу туди дзвонити. Я казав, що так, бо я військовослужбовець України, Національної гвардії України. Тим більше, що навіть у мого вітчима і в моєї дружини теж забрали телефони.

Дружина теж з вами була в аеропорту під час затримання?

Так. Приїхала моя сестра з вітчимом мене зустріти, а я з дружиною був. До них одразу в машину сів карабінер, показував дорогу до комісаріату, куди мене везли у відділок. Там вони просиділи шість годин, якщо я не помиляюсь. Може, навіть більше. Без телефонів. Їх вилучили абсолютно в усіх. Не дозволяли зі мною бачитися. Навіть не дозволили попрощатися з дружиною українською мовою, а італійської вона не розуміє. Я через сестру все передав, ми обійнялися, поцілував її – і на тому все.

Вас затримували як громадянина Італії чи України?

Я не розбирався. Не дивився. Там уже ніхто ні в чому не розбирався. Єдине, що в Болоньї мене посадили в автомобіль і повезли в Ломбардію. Це 200-300 кілометрів. Такий у них був наказ.

Вочевидь, через те, що Андреа Роккеллі (загиблий італійський фотограф, що фігурував у справі Марківа – С.К.) звідти родом, наскільки я пам’ятаю. Ваше затримання й уся ця справа стали можливі лише через те, що ви маєте також громадянство Італії? Громадянина України вони не мали б права судити.

Це більше юридичні аспекти. Краще пояснить адвокат. А щодо громадянства, воно було набуте в підлітковому віці. Моя мати понад 20 років проживає в Італії. Багато років заміжня за італійцем. Я отримав італійське громадянство у 16 років, сестра – у 9. Точніше ми були просто прописані в паспорт матері. Вона отримала громадянство – і ми автоматично. Від українського не відмовлялися.

Коли вас затримали, в Україні це набуло широкого резонансу. Почалася “реконструкція” подій, які відбувалися в травні 2014 року біля Слов’янська. Зокрема, Артем Шевченко в блозі на LB.ua припустив, що вас тоді підвів фактор дружнього спілкування з італійськими журналістами, який помітили російські спецслужби.

Можливо, так. Можливо, ні. Я знаю, що я ніколи, повторюю, ніколи не був інформатором журналістів, яким мене висвітлювали в Італії (словом «інформатор» Марківа називали в «Корр’єра делла Сера», а також у місцевих павійських ЗМІ, – С.К.). Це абсолютна нісенітниця. Брехня. Нічого з того, що там викручували, не було. Просто я людина, яка виросла в Італії.

І говорите з ними однією мовою.

Так. Я ніколи не ставився вороже до журналістів. А те, що вони могли нібито використовувати мене як інформатора, – це вже їхня справа. Я ніколи не давав такої інформації, якої їм хотілося б. Просто сказав, що не варто було їхати в такі небезпечні місця (йдеться про те, що під час боїв на горі Карачун, наприкінці весни 2014-го, офіційний Київ не рекомендував іноземним журналістам відвідувати місце подій через підвищену небезпеку. Тож дехто заїжджав зі сторони окупованих територій, – С.К.).

Журналісти, про яких ми говоримо, заїжджали на територію Донбасу без дозволу СБУ, фактично на свій страх і ризик…

Я розумію, про яких ви журналістів говорите, пані Соню. Просто нагадую, що справа ще не закінчена. Ми виграли апеляцію. Тепер потрібно почекати на мотиваційну частину вироку. Потім подивимося, чи буде подавати до касації сторона обвинувачення. І вже тоді будемо думати, що і як робити. Я на контакті зі своїми адвокатами. А в Україні ще ведеться слідство щодо тих подій. Тому цю інформацію я поки що не можу розголошувати, слідчі дії тривають.

Колишня заступниця міністра іноземних справ Лана Зеркаль вважає, що ви постраждали в тому числі через бездіяльність вітчизняної Генеральної прокуратури. Якби своєчасно і повноцінно було проведено слідство в цій справі, допитані свідки, вам ніколи не винесли б у Павії вирок на 24 роки.

Уперше чую це від вас. Я не володію такою інформацією. Єдине, що можу сказати: перший італійський прокурор узагалі хотів архівувати справу, закрити її з приміткою “жертва війни” (Роккеллі, – С.К.). Але її передали молодому прокурору, який чи заради кар’єри, чи ще чого вирішив іти далі.

Ви можете детальніше розповісти про покази свідків? Зокрема, авторка матеріалу в “Корр’єре делла Сера” Іларія Морані кілька разів плуталася в показах, а саме вона розповідала про вашу телефонну розмову з італійським фотографом Марчелло Фаучі та назвала вас “інформатором”.

Це теж матеріал, який поки що під слідством. Розголошувати цю інформацію я теж поки що не можу. Єдине, що скажу: усе, що написала ця журналістка, був фрукт її фантазії. Не знаю, що, чому і як.

Вона написала це у 2014 році, і ніхто не звернув уваги. А у 2016 році справу чомусь підняли.

Тому я і питала, чи їздили ви в цей проміжок часу в Італію. Втім ми логічно підійшли до політичної складової цієї справи. Як ви її оцінюєте?

Як військовий. Я раніше вже вам говорив, що це не моя компетенція давати якийсь політичний діагноз. Єдине, що можу сказати: головною метою цієї справи було не засудження Марківа в Італії, а засудження українського військового Марківа в Італії. Кому це на руку, неважко здогадатися.

Російській стороні, звісно.

Візьміть мотиваційну частину – це класична лірика пропаганди. Там згадується, що журналістам давали інтерв’ю якісь чорношкірі громадяни на танках, які за нас воювали. А насправді то були наші хлопці, просто всі в сажі. Нісенітниця.

Розумієте, якщо людина спілкується англійською чи французькою мовою, це не означає, що вона американець чи француз.

Що вона найманець.

Так. Це тупість. Ознака, що людина не ознайомлена з фактами. Живе в якомусь такому паралельному світі, де панує культурна безграмотність. Лише одиниці країн використовують мову як зброю, не маючи інших аргументів. І це аргументи гібридної війни.

«Натякали, що якби я відповідав на всі питання, мене за три дні звільнили б»

Вам пропонували підписувати щось на кшталт того, що в тих подіях винна українська армія чи якісь обставини, після чого вас відпустили б?

Мені дуже сильно натякали, що якби я відповідав на всі питання, мене за три дні звільнили б.

На це я відповів, що виберу складніший шлях. 17 років (первинного вироку, – С.К.) мені збільшили до 24, мотивуючи тим, що я не визнав своєї вини і що не пішов на співпрацю з органами слідства. Співпраця з органами слідства означала зрадити присягу, зрадити Україну.

На суді під час допиту я сказав: інформацію, яку ви хочете від мене отримати, я не авторизований давати, у мене немає компетенції. Я на той момент був військовим, простим стрільцем Національної гвардії України у званні солдата. І сказав: якщо Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, Головне управління Національної гвардії письмово мені доручить надати вам будь-яку інформацію, якою я міг би володіти, лише після того я можу дати свідчення. Робіть офіційний запит. Їм це не сподобалось, інформацію вони хотіли від мене. Але я сказав, що це військова таємниця і навіть під тортурами тієї інформації не дам.

Ви сказали таку фразу: “Потрібно було засудити українського військового”. В Україні багато говорили про російський вплив в Італії і зокрема Ломбардії, яка є батьківщиною проросійських настроїв. Коли ви жили в Італії, чи вже відчувалися такі настрої в суспільстві? І вже потім – під час перебування у в’язниці?

Що стосується мого життя до України, до 2013 року, я цього не відчував. Звісно, були відчуття, що це не моя країна. Навіть маючи вже на той момент громадянство і володіючи дуже добре італійською мовою, не знаючи жодних бар’єрів, я ніколи не відчував себе італійцем. Завжди був українцем, шанував українські традиції, українську культуру.

Що стосується мого утримання, проросійський вплив, безумовно, є, але не в плані “всьо пропало”. Наприклад, про моє висловлювання «Слава Україні» павійські журналісти писали, що це неонацистський вислів. А це всього-на-всього фраза на кшталт «Віва Італія» (“Хай живе Італія”). Але фейк-ньюз завжди перекручують правду. Те саме, що описувати українську діаспору як “круглолицих лисобритих у вишиванках”. А вишиванки взагалі прирівнювали до якихось фашистських символів.

Це місцева преса писала?

Місцева. Саме в Павії. Але я не вважаю, що антиукраїнські настрої відповідають дійсності. Це дезінформація на найнижчому рівні.

До сих пір, наприклад, багато італійців не знають, де розташована Україна. Зараз більш-менш знають через окремі події. А раніше: Україна – це де? Росія чи що? Людям байдуже.

Дуже велика кількість італійців здивовані, що в Україні є війна. Питають: Крим був ваш? Тобто Крим – це не окремий якийсь півострів? Це байдужість, але вона не обумовлена якимсь прямим проросійським слідом, такого немає.

А от пропаганда робить свою справу – подивіться на мотиваційну частину (вироку – С.К.). Здається, що її просто “з-за порєбріка” переклали на італійську мову. Там йдеться про те, що Національна гвардія – це нерегулярні збройні формування, що чинили кримінальні злочини. А сепаратисти захищали, ризикуючи своїм життям, журналістів.

Це 144 сторінки. Люди просто живуть в іншому вимірі. Не знаю, чи спеціально все це було зроблено, але на мою думку – ні. Офіційний ж Рим визнає українську незалежність і суверенність нашої держави, підтримує Україну, не знімає економічного тиску через санкції з Росії. Говорить, що Крим і Донбас було окуповано Росією. А місцеві ЗМІ пишуть про 100 тисяч російських “радників” на Донбасі та Національну гвардію як про напіввійськове формування.

Родина Роккеллі якось намагалася контактувати з вашими рідними або адвокатами?

Ніякого контакту не було.

На початку вашою справою займалася СБУ, під контроль МВС її передали дещо пізніше. СБУ робила якісь реальні кроки для того, щоб вам допомогти?

Мені це невідомо. Єдине, що можу сказати: першим на контакт вийшли Головне управління Національної гвардії України та Міністерство внутрішніх справ. Вони дали зрозуміти, що справу не залишать, боротимуться разом зі мною. Вони сприяли будь-яким розслідуванням. А мої захисники в Італії Рафаель Делла Валле і Донателла Рапетті активно запрошували місцеву прокуратуру та сторону обвинувачення відвідати місце трагедії, місце подій. Але сторона обвинувачення відмовилася.

Знаю, що Генеральна прокуратура України теж зверталася до генеральної прокуратури Риму надати чіткі докази моєї винуватості (я прочитав це в газеті) або звільнити та сприяти моєму поверненню в Україну. Запрошувала створити спільну слідчу групу. Тричі, якщо не помиляюся. Два запити точно були. Але Італія їх проігнорувала. Просто не відповіла.

Ви щось знаєте про роль, яку відіграв у вашому звільненні Папа Франциск? Контакти з ним на цю тему були і в Арсена Авакова, і в президента.

Ні, не знаю. Але щиро йому вдячний, якщо він чимось посприяв.

З моменту повного локдауну в мене не було майже жодної інформації. Тюрму закрили з 8 березня. Усі відвідування були анульовані. По годині дали лише десь із серпня. Увесь цей період у мене було 10 хвилин на розмови двічі на тиждень. Коли мамі дзвонив, коли дружині. Зі скасуванням зустрічей надали можливість переговорити у WhatsApp. Але теж двічі на тиждень – по 10 хвилин.

Знаю, що пан президент з Арсеном Борисовичем Аваковим приїжджали з робочим візитом в Італію, що була зустріч з Папою, з моєю матір’ю. Про що говорили, я не знаю. Мені коротко про все повідомляли, бо вкластися в 10 хвилин розмови важко: я казав, які мені речі потрібно, питав, що вдома відбувається, чи все нормально з моїми пацанами. Інформація була обмежена.

«На апеляції я не був готовий до виправдального вироку»

Ми підійшли власне до питання, що відбувалося в італійській в’язниці? Які там умови? З ким ви перебували в камері?

Мене тримали в колонії суворого режиму. Одразу. Навіть не в тюрмі, де очікують вироку.

З якої причини?

Можливо, це був морально-психологічний тиск. Усі знали, що я військовий. І людину, яка носить форму, служить державі, все одно помістили в секцію, де були всі інші…

Убивці, ґвалтівники?

Звичайно. Засуджені за тяжкі злочини. За які саме, можна лише здогадуватися. Декілька людей були з довічним ув’язненням.

Скільки людей у камері?

По двоє. Єдиний плюс. Але камера маленька – 2х2,5 квадратні метри.

До вас намагалися когось “підсадити”?

З 28 співкамерників (за весь термін, – С.К.) добра двадцятка таких була. Не всі були заслані, але частина ставила такі незрозумілі питання. Чи з метою прослуховування, чи що.

Коли ти військовий, у тебе зовсім інше бачення, ідеологія, цінності життя, і до тебе підсилають людину, про яку ти абсолютно нічого не знаєш, окрім того, що вона точно не з піонерського табору. І точно сидить за тяжкий злочин. Тому були доволі цікаві події. Але наразі не важливі. Можливо, в майбутньому вийде хороший сюжет для якоїсь книжки. Я її не анонсую – на все свій час. Зараз його в мене дуже мало.

…Я не думав, що мені випаде доля відстоювати честь і гідність не тільки себе особисто, моєї сім’ї та родини, моїх побратимів, але й цілої країни. Бо Україну звинуватили в злочинах проти людства. Тому це була подвійна морально-психологічна відповідальність. Будь-який мій вчинок там трактувався б як узагальнення. Права на якусь помилку в мене не було.

Я помітив, що якісь провокації, конфлікти відбувалися лише перед важливим судом і завжди під камерами спостереження. Ну, ніби випадково». Тоді я вирішив самоізолюватися, ні з ким не спілкувався. Знав, що будь-яке слово, будь-яка моя дія може бути використана проти мене. Знав, що 1222 дні 24 години на добу за мною вели активне спостереження. З ким говорю, куди ходжу. Під таким тиском треба дуже добре все обдумувати. Зовсім не можеш розслабитися. Проявляти емоції. Навіть коли хворієш, цього не показуєш.

Я до цих подій поставився професійно. Відстоював статут і військову доктрину.

Мабуть, це й допомагало вам триматися. Бо той самий Олег Сенцов казав, що в ув’язненні бувають моменти повного відчаю та відсутності сил.

Таких моментів насправді було багато. Найгірший – втрата дідуся. Він не дожив до мого звільнення три тижні. Тяжко хворів – остання стадія раку. Я розумів, що можу ніколи більше його не побачити. Але сподівався, що встигну, він мужній. З дідусем дуже пов’язане дитинство. Ця людина мене завжди захищала, добре до мене ставилася.

Напередодні подзвонила мама – сказала, що дідусь у недоброму стані, розказував, що вночі розмовляв з Віталієм (тобто зі мною), що я обов’язково приїду. Це було в час перших засідань апеляції.

Та якось я зателефонував, і мама сказала, що дід помер, не дочекався. Було так важко, а виплеску емоціям давати не можна. Найгірше в тюрмі – це безпорадність, коли втрачаєш рідних. Нічого не можеш зробити – ні провести в останню путь, ні прийти на могилу.

Я майже ні з ким не спілкувався, тому що ніколи не приховував, що військовий. Який у цьому сенс, усе одно випливе. З перших же днів сказав і в’язням, і охоронцям: я не з вами і не проти вас. Хочете – будемо жити мирно. Хочете у війні – певний досвід у мене є.

Я думала, що ви там були місцевою зіркою. Про вас писали газети, постійно говорили по телевізору.

Якось не дуже воно вийшло. Будь-яка форма, погони в тюрмі не вітаються. Але я зміг показати себе зі сторони як людина, яка має певні цінності, дисципліну, характер. Що живу своїм життям і в момент очікування боротимусь, не здаватимусь. Тому й ні з ким особливо не спілкувався – привіт, пока. Не більше.

Слова дідуся про ваше повернення дали вам надію на позитивне рішення апеляції?

Абсолютно ні. На перших трьох засіданнях я взагалі бачив якісь негативні ознаки. Але наприкінці суд вирішив не приймати як докази три слова, вирізані з контексту фрази, якої я не говорив. Тоді ж призначили повну перевірку, новий переклад (розмови Марківа з співкамерником про загибель італійського репортера – С.К.), де стало зрозуміло, що я нічого не визнавав, а просто узагальнив ситуацію. Одна річ, коли ти говориш, що вбив когось, друга – що у 2014 році були вбиті журналісти. Це дві великі різниці.

З початку павійського суду було змінено трьох чи чотирьох перекладачів. Востаннє їх було двоє – від Міланського апеляційного суду і від сторони захисту, наш консультант з перекладу, чий переклад збігся на 96 чи на 98%. Тоді стало очевидно, що «вбив» і «були вбиті» – дві великі різниці.

Коли суд відмовився долучати до справи неправильно перекладені слова, тоді ви зрозуміли, що справа отримала правильний напрям?

Ні. Це була перша ознака, що суд вирішив у чомусь розібратися. Або що шукає, як більш грамотно написати мотиваційну частину. Я вже точно знав, що судді більше не схиляться до тієї абсурдної теми, що ніби в Україні громадянська війна, що немає ніякого впливу Росії. Бо павійські судді використовували перекручені рапорти ОБСЄ, без експертизи визначили, що автомат Калашникова стріляє на 1600 метрів, бо так гугл показав, і використовували дані з Google Maps. Водночас журналісти та автори фільму (фільм-розслідування у справі Марківа – С.К.) дійсно виїхали на місце (журналісти побували на горі Карачун, де розташовувалися війська Нацгвардії у 2014 році, на залізничному переїзді під селом Андріївка, де загинули Роккеллі та Миронов, навіть у тому рові, де вони загинули – С.К.), зробили заміри лазерними пристроями, які показали насправді відстань (між горою Карачун і залізничним переїздом – С.К.) 1860 метрів, тоді як прокуратура вказувала 1600-1700 метрів, посилаючись на Google Maps.

А для зброї +/- 200 метрів…

Це велика різниця, так.

Що говорити, якщо обвинувачення змінювали три рази? Спершу говорили, що я найманець, нерегулярний військовий. Потім сказали, що я був капітаном, бо в їхній уяві простий солдат в українській армії може стати капітаном, тому що класний пацан і гарно виглядає на фотографії, має дві рації, наче командир…

У першому обвинуваченні говорилося, що я фізично вбив автоматом і був озброєний кулеметом. Анекдот. Але за паперами це не сходилося та й виглядало абсурдно, тоді мене вирішили зробити капітаном, який має всевидяче око і бачить на два кілометри.

Тоді сказали, що я військовий, який просто сидів і передавав координати. Кому? Але що тут говорити, якщо не були задіяні військові експерти?

Військові експерти сказали, що на відео чітко зрозуміло, що то був перехресний вогонь. А суд Павії відповідає: ні. На його думку, українці просто втомилися від журналістів і вирішили постріляти в них, як на полігоні.

Усе, що відбувалося, було нісенітницею. Тому на апеляції я не був готовий до виправдального вироку. Коли все відбулося, мене всі вітають, а я не можу зрозуміти: невже побачу дружину? Невже буду ночувати в Києві?

Про Майдан: «Я особисто переносив поранених, закривав очі загиблим, бачив, як із їхніх грудей ще виходив свіжий пар – від пострілу»

Хочу наприкінці поговорити про Майдан. Ви проміняли його на безпечну Італію. Як приймалося рішення про те, щоб поїхати в Київ?

Почнемо з мотиву. Чому ми приїхали на Майдан? Мотив був дуже простий. Повторюю, що я завжди дотримувався і підтримував українські традиції, перебуваючи в Італії. Завжди спілкувався з нашими земляками там. Для мене Україна завжди вважалася Батьківщиною. Звісно, в Італії в мене було непогане майбутнє: працював діджеєм, тренером у спортзалах. У мене було все нормально як для хлопця у 22-23 роки.

Я був підписаний на «1+1» і «ТСН» у фейсбуці, слідкував за подіями, що відбуваються в Україні. Одного разу прийшов з тренування пізно ввечері і побачив, що трапилося в Києві.

Розгін студентів?

Так. Я почав активніше слідкувати за тими подіями, перемкнувся на прямі трансляції “Громадського телебачення” та “Суспільного”. Настільки це мене зачепило…

Я наголошував, що Італія дала мені дуже багато. Це дах над головою, вітчим, який ставився до нас, як до своїх дітей, освіта, відчуття європейської країни. Розуміння, що таке Європа зсередини. Бо в тебе все добре, в тебе класні дороги, тобі не потрібно чистити кросівки після дощу.

Де саме ви жили з мамою?

Центральна Італія. Місто Толентіно, поблизу Мачерати. А останні п’ять років перед приїздом в Україну я жив в Ріміні. Це «італійське Маямі». Працював там діджеєм.

Гарний курорт.

Так. Мені подобається Італія як країна. Її культура, її народ. Але я ніколи не вважав її своєю. Вона дала зрозуміти: з ким би не ріс, скільки б там не прожив, ти ніколи не будеш італійцем. Не станеш своїм.

Коли я побачив студентів на Майдані, я зрозумів, що вони протестують за те майбутнє, яким я вже жив. Розумієте? Я завжди вважав Україну повноцінною сильною державою, яка має право бути на рівні європейських країн. Я бачив її європейською країною. Було б класно, щоб моя батьківщина стала такою країною, як Італія, Польща чи інші країни Європи. Щоб розвивалась економічно, щоб народ почав жити краще. Я відчув, що я мушу щось віддати, що повстав народ, і це не якась політична авантюра. Я захотів побачити це зсередини. Довго не вагався, і 6 грудня вже був в Україні.

Тим більше, що я ніколи не приїжджав в Україну на новорічні свята, завжди в серпні, в літні періоди. А в новорічні свята Україна неймовірна: Щедрий вечір, Свята вечеря, Різдво… Мені цього не вистачало. Я з Тернопільщини, в нас дуже сильні традиції, яких дотримуються.

Я думав, що приїду на свята і заодно навідаюся до Києва. Коли приїхав, вийшов з метро “Хрещатик”, одразу побачив барикади. Пройшов усередину, на територію Майдану, почув патріотичну українську музику, побачив, що на Майдані стоять представники нашої нації – від простих робітників до підприємців. І в них була одна спільна ідея – це краще майбутнє. Вони вірили, що Україна може домогтися результату. І мені подобалося те, що відбувалося на Майдані. Вони сказали «ні» і зрозуміли, що лише в єдності буде сила. Я залишився.

Коли я приїхав на Майдан, узяв із собою речей на три дні. А залишився на три тижні, навіть більше – 6 грудня приїхав, а 5 січня поїхав на Тернопільщину полікуватися, бо дуже застудив горло. 10 січня знову повернувся і входив уже до лав 5-ї сотні (на початку був у 9-й).

Я брав участь майже в усіх подіях на Майдані. Не тому, що шукав пригод, просто відчував, що це правильно.

Жили в наметовому містечку?

У палатці 5-ї сотні на Городецького, на барикаді.

Що пам’ятаєте з подій у Маріїнському парку 18 лютого?

Це події, які залишили фізичні сліди на мені. У мене була розбита голова у двох місцях, струс мозку. Усе було, як у фільмі. Я на ходу вискакував з автомобіля швидкої. Асфальт. “Беркут”. Тітушки. Я в самих штанах і берцях. Затиснута група людей біля будинку.

У Кріпосному провулку.

Біля того будинку я теж потрапив під роздачу. Ми залишилися лише зі щитами, шляху назад не було. Нас просто фізично завалили кількістю. Я вже думав, що прийшов мій кінець. Але доля обрала інший шлях.

Як ви опинилися на Сході? Хто вас надихнув на це рішення? Може, хтось зі старших товаришів?

Ніхто мене не надихав. Це суто моя позиція. Після подій на Інститутській я особисто переносив поранених, закривав очі загиблим, бачив, як із їхніх грудей ще виходив свіжий пар – від пострілу.

…Коли наш Майдан закінчився, оголосили про створення Національної гвардії. І збір. Ніхто нікого не заохочував. Парубій зі сцени, а потім і старші хлопці із сотні сказали, що є палатка, куди треба йти з документами. А в багатьох і документів не було – погоріли в палатках. Ми розуміли, що внутрішній конфлікт перемістився на зовнішній. І тут загроза набагато більша. Ворог набагато лютіший.

Ми пішли на компроміси, бо це питання не тільки національної ідентичності, це питання незалежності. Чи будемо ми називати себе українцями і чи буде Україна. Тому всі пішли, ніхто нікого не питав. Було багато хлопців, яким кілька місяців не вистачало до 18 років, і вони рвалися на Схід на цьому душевному патріотичному піднесенні…

Нас забирали з Європейської площі. Приїхали «богдани» з паперовими написами «Національна гвардія України», скотчем приклеєними. Білі, новенькі. Ми повантажилися. Нам усі махають, гімн України співають. І в мене аж мурашки по спині пішли – згадалися події на Грушевського, коли ми йшли колоною тримати оборону, ті самі жінки, бабусі били в барабани і кричали: “Хлопці, ви – герої. Ви вже увійшли в історію”. Тому зраджувати ці події, відчуття і просто піти додому після Майдану, не здобувши нічого, знаючи, що завтра в тебе може не бути країни, совість не дозволяла.

Як ви потрапили до генерала Кульчицького?

Це був один з перших і єдиний на той момент підрозділ, створений з Майдану. Нас було майже 500. Після етапу відбору, відсіювання, перевірки документів, протокольних процедур залишилося 300.

Кульчицький заслужив повагу. Вчинками, не словами. Він багато не говорив. А коли говорив, завжди в тему, завжди влучно – і йому вистачало кількох слів.

Можу назвати кілька прикладів, які мені особливо запам’яталися, з яких я зрозумів, що це велика людина. Яка віддано служить. І я буду надіятися, що хоча б приблизно братиму приклад з його вчинків. Це для мене була величезна честь.

Пам’ятаю, ми жили в наметовому містечку, здійнявся дуже сильний вітер, а ґрунт там піщаний – усе почало зносити вітром. Сергій Петрович довго не вагався: дав майорові, начальнику частини, команду принести кувалду, а начальнику кадрів, полковнику – натягати намети. Сам тією кувалдою почав забивати кілки, поки майор їх тримав. Ми стоїмо і дивимось: ого, генерал, людина з генеральськими погонами, забиває кілки для наших палаток.

…Нас називали “батальйон смертників”. Між собою керівництво перешіптувалося, що ми будемо гарматним м’ясом. Підготовка ніяка, часу дуже мало. А нам треба було захищати країну. Країна вже горіла. Були такі випадки на полігоні, коли ця людина (Сергій Кульчицький – С.К.) могла у формі лягти на полігоні біля солдата і навчити його, як якісно стріляти. Особисто слідкував, як проходить військова підготовка кожного солдата. Кожен солдат міг до нього підійти із запитанням.

Він був одним з найуспішніших бойових офіцерів. Мав блискавичну кар’єру. В останньому інтерв’ю розповідав, що йому пропонували зрадити Україну і поїхати в Москву. Його загибель була героїчною. Він не міг не полетіти в тому гвинтокрилі. Вранці того дня вже була спроба збити один гелікоптер. Прямим текстом говорили, що летіти не можна. Але ми були на горі в оточенні. Уже був брак боєприпасів, води та харчів. Перед тим відбувся важкий бій на 5-му блокпосту, їм теж бракувало боєприпасів і води, а попереду – ніч. Сергій Кульчицький прилетів на гору Карачун, на 6-й блокпост, розвантажив воду й решту всього і полетів туди (на 5-й блокпост – С.К.). Піднявся в повітря, і на наших очах це сталося…

Ця людина – приклад солдата-героя, мій величезний приклад. Його втрата – найболючіший момент. Ми присягнули, що доведемо справу до кінця. Не дамо зганьбити честь легендарного батальйону його імені.

Источник: Lb.ua