Допрем’єрний показ. Завдання трьох тіл для президента Зеленського

Вибори 2019
10

А ви звернули увагу, що в рамках парламентської кампанії всі партії демонструють прем’єрські амбіції? Все, крім лідируючої.

Глава «Батьківщини» Юлія Тимошенко днями презентувала план дій. Це вже не проект перебудови всієї системи влади, яким був її «Новий курс», а чітка програма роботи Кабінету міністрів: пріоритетні напрямки, наявні ресурси, планові показники. Хоч завтра до виконання.

Петро Порошенко від «Європейської солідарності» регулярно підкреслює, що він – і прем’єром здатний. А чого, половина Кабміну і зараз його люди. ПАП рулити завжди готовий, правда, хто ж йому дасть.

Юрій Бойко від «Опозиційної оплатформи» – теж з давньою прем’єрською потенцією. Обіцяє економічне процвітання в союзі з Росією. Або в кооперації, але з нею ж. Або в асоціації… Загалом, яке Віктору Медведчуку його кум в Кремлі дасть розпорядження, так і буде.

У спорідненого, але конкуруючого «Опоблоку» кандидатом на главу уряду виступає Олександр Вілкул. Він патріот, він проти укладання під Росію. Він за Ріната Ахметова, який за тісні економічні відносини. З Росією, зрозуміло.

Ігор Смешко з «Сили і честі» – вилитий прем’єр-міністр, навіть в профіль не відрізнити.

Не повірите, але і Святослав Вакарчук від «Голосу» згоден продирижировать ансамблем міністрів. А чого, якщо президентом у нас артист, столичним мером – спортсмен, то чому співак не може прем’єром? Особливо, якщо на спікера Ради від президентської партії проголосувати, наприклад, письменника Макса Бужанського.

Адже як класно, повний шоу-цикл вийде: є кому і сценарій написати, і музику, і навіть кому гонорар за це вибити …

Навіть у «Української стратегії» Володимира Гройсмана є свій перевірений кандидат в прем’єри. Ніколи не вгадаєте, хто! До речі, «ніколи не вгадає хто» навіть в київські градоначальники готовий, аби при владі.

І тільки «Слуга народу» про свого кандидата в прем’єри мовчить, як диктор без суфлера. Хоча всі рейтинги якраз спонукають. Є дві причини для такого мовчання: раціональна і екзистенціальна.

Раціональна: ці вибори котять по такому бездоріжжю, що ніхто не може спрогнозувати остаточний результат. Особливо, по мажоритарникам, де кандидати від усіх політсил рекламують себе виключно на смарагдовому тлі, а хто понагліше, той просто фотошопить себе поруч з не підозрюючим про це Володимиром Зеленським. Навряд чи таке відверте шахрайство спрацює, але все-таки.

А Президент перед прем’єріадою хоче знати, чи то у нього монобольшість, і він господар ситуації, чи то коаліцію треба доповнювати, і він змушений йти на поступки. Погодьтеся, це в корені міняє підхід.

Екзистенціальність же в тому, що перед ВАЗом нерозв’язне завдання трьох тіл. Але не космічних, а тантричних.

Грубе матеріальне тіло закликає, щоб уникнути проблем просунути якогось несамостійного персонажа на кшталт Олександра Данилюка. Але ж він не зможе переламувати ситуацію через коліно, відправляти «погуляти» олігархів і все інше, що сьогодні необхідно.

Тонке тіло, тобто, розум, пропонує знову шокувати всіх і поставити несистемного управлінця-вовкодава на кшталт Геннадія Корбана. Такий, звичайно, візьме ситуацію під контроль, вибудує вертикаль крутіше, ніж у альпіністів. Але якщо цей несистемний, але авторитетний почне «шити вдома»? Знову ж, шуму скільки буде при висуненні …

Каузальне тіло – родова пам’ять – нашіптує призначити політика з ім’ям і досвідом, таку, як Юлія Тимошенко, так і забути про всю цю проблемної економіку, зосередившись на очищенні влади, оборони і зовнішньої політики. Виглядає заманливо, але Зе-команда побоюється програшного для себе протистояння, як в 2004 році. Хоча вибуховий Зеленський – це не млявий Ющенко, та й ЮВТ вже інша, але все ж …

І це була б не Україна, якщо б в завдання трьох тіл не виявилося четверте. В даному випадку, зовнішні небезкорисливі інтересанти.

Зокрема, «Атлантична рада» – впливовий аналітичний центр з США, чия позиція по Україні звичайно ж випадково, але часто збігається з думкою Джорджа Сороса, оголосив своїх претендентів на пост прем’єр-міністра України. У списку колишній міністр Айварас Абромавичус, заступник директора МВФ від України Владислав Рашкован, відомі мамолюби з «Нафтогазу» Андрій Коболєв і Юрій Вітренко, а також все той же Олександр Данилюк.

Ні, список хороший, чудовий навіть. Але ж здатися під зовнішнє управління транснаціональним корпораціям можна і якось витонченіше, не настільки вульгарно.

Залишилося недовго: у вересні діти в школу, а політики – в прем’єріаду.

Загалом, не перемикайтеся, буде цікаво. А хотілося б – успішно. Для України, а значить, для кожного з нас.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *