Три важливі тези, які має пам’ятати кожен кандидат у президенти

Вибори 2019
43

Теза 1. Нинішня Україна не захоче обрати президентом «донецького». Теза 2. Будь-яка жінка у другому турі програє будь-якому чоловікові. Теза 3. Переможе той, хто зможе сподобатись одночасно козакам-анархістам та кріпакам-патерналістам.

Рахувати до трьох вміють, здається, всі. Відповідно, запам’ятати три прості, але важливі тези для здорової людини буде не важко. Особливо, якщо людина має намір стати президентом України.

                                                               Чорна вугільна мітка                                                 

Коли ми говоримо про «донецьких», то маємо на увазі саме вихідців з Донецької області, а не з Донбасу загалом. Історичний Донбас це південна частина Луганської області та північно-східна частина Донецької області. Простіше кажучи – території, які перебувають зараз переважно під окупацією. В системі внутрішньої донбаської ієрархії «луганські» ніколи не були рівноправними партнерами «донецьких», а відігравали лише допоміжну другорядну роль – оскільки не користувалися повною довірою. «Луганський» це завжди «молодший брат» «донецького», що добре видно на прикладі кар’єри Олександра Єфремова у Партії регіонів.

Своїм небаченим злетом на початку 2000-х «донецькі» мають завдячувати «дніпропетровському» президенту Кучмі. Після кривавої бандитської вакханалії 90-х у Донецьку та області утворилася міцна кримінально-політична вертикаль, яка контролювала там буквально все. Леонід Кучма певний час намагався протистояти «донецьким». Він створював кишенькові партії, які б мали акумулювати адміністративний ресурс в областях («За єдину Україну»). Давав «добро» на розвиток відверто чудернацьких політичних проектів («Озиме покоління»). Знущався над Верховною Радою та обмежував її повноваження (референдум 2003 року). Мало хто пам’ятає, що того ж 2003 року фракція Партії регіонів налічувала у парламенті лише кілька десятків депутатів – і мало хто передбачав тоді, в якого монстра ця політична сила невдовзі перетвориться.  

Другий термін другого президента України збігав – і він нервово шукав наступника, який мав би забезпечити йому безпроблемну старість. Одна велика проблема у Кучми вже була: він не зумів створити монолітний дніпропетровський фінансово-політичний клан, здатний успішно протистояти донецькому. Гострий конфлікт Леоніда Кучми з Павлом Лазаренком, презирливе ставлення до Юлії Тимошенко, яка з’явилася у політиці як deux ex machina (тобто, нізвідки) – всі ці внутрішні сварки підривали сили «дніпропетровських» і перекреслювали шанси передати владу лояльному епігону зі «своїх». Кучма не встояв під натиском «донецьких» і фактично здав їм країну «під ключ», коли призначив Віктора Януковича прем’єр-міністром. Попереду були химерний союз Тимошенко з Ющенком, криза 2004 року та Помаранчевий  Майдан – але навряд чи хтось міг передбачити таку катавасію за рік до цього.

Якщо говорити без толерантних реверансів, то Помаранчевий і Зимовий майдани були гострою реакцією українського національного організму на домінування «донецьких» у політичному житті країни. Організм відчував, що цей вірус є чужорідним та небезпечним. І події 2014 року показали, що організм реагував правильно: комічний містечковий донецький шовінізм за першої ж нагоди перетворився на московський неоколоніалізм з ворожим оскалом. Всесильний клан розвалився, ідоли впали. «Тіньовий імператор Донбасу» Рінат Ахметов втратив там практично все. А «богоподібний» Янукович, якому «прості шахтарі та комбайнери» публічно цілували руки – за 4 роки не з’явився у Донецьку жодного разу.    

Р. Ахметов, Б. Колесніков, С. Тарута ті інші донецькі багатії сьогодні фінансують ряд політичних проектів. Певні шанси під час парламентської кампанії вони мають. Але шансів на успіх під час виборів президента у цих проектів – нуль. Національний організм отримав надійне щеплення. Він не хоче більше «чути Донбас».

Жінка-президент? Хіларі Клінтон  сумно усміхається…

Одного разу мені зателефонував  приятель, який займається професійним політичним аналізом: «Я бачив дуже страшний сон – у другому турі Тимошенко та Богословська…» Сон справді більше скидається на марення. Ситуацію, коли у другому турі виборів президента змагаються дві жінки, можна сміливо вважати фантастичною. Але цілком реальною може бути історія «чоловік vs жінка», яку ми вже проходили.

Жіноча політика в Україні має одну характерну рису: вона скандальна. Інна Богословська, наприклад, приходила на політичні ефіри лише з однією метою – наговорити грубощів Юлії Тимошенко, якої у студії, як правило, не було. Схожий «базарний» стиль спілкування сповідують й інші персонажі. Ксенія Ляпіна на одному з ефірів зловтішно сміялася з Богословської: «Ви не можете закінчити!..»   

Справжню вагу жінки в українській політиці можна легко обчислити за нехитрою формулою. Беремо загальну кількість депутатів Верховної Ради нинішнього скликання і з’ясовуємо у відсотках, скільки серед них жінок. Нагадаю, цього разу українці обрали найбільш фемінізований за всю історію держави парламент: жінок у ньому станом на 2014 рік було аж… 11,1%. Причому за «мажоритаркою» у парламент потрапили лише 2 жінки з-поміж 198 депутатів. Тобто, 1%. Звичайно, ці сміховинні показники не можна механічно екстраполювати на президентську виборчу кампанію. Але загальна тенденція незмінна: більшість виборців України не готова довірити крісло президента представниці слабкої статі. Наше суспільство занадто інертне та занадто патріархальне для цього.

Власне, соромитися нічого, бо схожа ситуація і в США. Хіларі Клінтон не змогла перемогти на виборах не в останню чергу через те, що вона жінка. Можемо згадати й 2010 рік в Україні. «Помаранчева» більшість, деморалізована безперервними чварами між лідерами «демократичного табору» – не змогла мобілізуватися, щоб проголосувати у другому турі за єдиного кандидата. Багато хто просто проігнорував вибори. В результаті амбітна і розумна Тимошенко програла амбітному і не дуже розумному Януковичу. Що в результаті привело Україну до катастрофічних подій.

Теоретично такий сценарій може повторитися й 2019 року. Якщо Тимошенко вийде у другий тур з проросійським кандидатом – він, з великою ймовірністю, виграє вибори і стане президентом. Причини поразки будуть загалом ті ж, що й 8 років тому: показники недовіри до Тимошенко-політика арифметично складуться з показниками недовіри до кандидата-жінки. В результаті Україна увійде в нову страшну кризу – в полум’я якої, без сумніву, охоче підкине хмизу путінська Росія. В кризу, яку звична для нас українська держава навряд чи переживе.

«Козаки» та «кріпаки»: головні психотипи українського виборця

Жан-Поль Сартр писав: «Пекло – це інші». Приблизно так міркує й козак-анархіст, коли справа стосується держави. Держава для нього це інші, хто завгодно, але не він сам. Він – вільний козак, який має право вільно носити зброю, вільно не розмитнювати свою «євробляху» і вільно не платити за комунальні послуги, якщо вони здаватимуться йому занадто високими. Але коли виявляється, що у сусіда зброя з довшим стволом, в іншого сусіда більша й комфортніша «євробляха», а в під’їзді мороз через вибиті шибки – козак-анархіст жалібно кличе державу, аби та навела лад. І дуже лютує, коли держава вчасно не приходить.

Кріпаку-патерналісту не потрібна персональна зброя. Йому потрібна сильна впорядкована держава, яка його захистить, яка має повне, безперечне й виключне право на насильство, в тому числі й по відношенню до нього. Громадянське суспільство, місцеве самоврядування, демократичні цінності – це для нього переважно порожні звуки. Набагато важливіше, чи є надійний «господар» у його селі, місті, країні. Чи вчасно платять зарплату бюджетникам. Чи регулярно «патрон» кладе турботливу долоню на слухняні голівки підданих. Кріпак-патерналіст безумовно «за» «мажоритарку» – бо тоді кандидати у господарі щедро роздають продуктові набори, і нічого поганого у цьому, на його думку, немає. Він взагалі за усталений порядок і не любить новацій, іновацій, проривів, підривів, наривів тощо.

За іронією політичної долі, кріпаки-патерналісти мешкають переважно на території колишніх козацьких степів. А козаки-анархісти, відповідно, складають більшість на землях, де до середини ХІХ століття панувало кріпосне рабство. Так, це саме те сакраментальне «помаранчеві проти біло-синіх», «північний захід проти південного сходу» тощо. І так, слід визнати, що «козацька» психологія більше притаманна етнічним українцям, а «кріпацька» – етнічним росіянам та деяким русифікованим представникам інших народів. Але це зовсім не означає, що кожен «козак» – відданий патріот України, а кожен «кріпак» чекає Путіна з букетом фіалок.

Слід пам’ятати: у сучасній Україні не можна стати президентом, спираючись лише на «козаків» або лише на «кріпаків». Працюють тільки синкретичні технології, звернені до обох психотипів – що переконливо довели 54,7% голосів за Петра Порошенка у першому турі на виборах-2014.

Тарас СТРІЛЬЧИК

Надежный магазин предлагает здесь в нашем интернет-магазине, недорого.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *