«Мы вашу словацкую мову не разумеем, говорите по-человечески!»

Блоги
108

Історія перша. Колись у Празі до мене підійшла молода пара: хлопець і дівчина. Попросили сфотографувати їх біля готелю «Central» – дуже гарної будівлі у стилі «сецесіон», зведеної на початку ХХ століття. Фасад готелю прикрашено модерновим декором: стеблами екзотичної рослини гінкго. Ну, звичайна річ для туристів: ви даєте комусь свою фотокамеру, щоб цей хтось зняв вас разом на тлі будинку, який вам сподобався.

Хлопець звернувся до мене ламаною англійською – вочевидь, прочитав у мене на лобі, що я іноземець. Я сказав, що вони можуть говорити рідною мовою, я їх добре зрозумію. Молоді люди задоволено усміхнулись – і почали тарабанити… по-словацьки. А чим словацька відрізняється від чеської, я добре пам’ятаю ще з університетського курсу компаративістики слов’янських мов.

З’ясувалося, що вони приїхали сюди на вихідні, а самі живуть у Кошіце. Віз немає, кордон – чиста формальність. Змотатися у Прагу їм так само просто, як і в Братиславу, хіба що трохи далі їхати. «Нам все одно, хто ти, чех, словак, угорець, українець, аби людина була нормальна!» – хлопець поспішив засвідчити свою євротолерантність. «А хіба чехи тут не просять вас перейти на чеську мову?» – запитав я. Мої співбесідники перезирнулися. Видно, що трохи розгубилися від несподіванки. «А навіщо переходити на чеську?» – обережно запитала дівчина. «Ну, а раптом якісь слова не дуже зрозумілі?» – уточнив я. Зрадлива усмішка видала мене: молоді словаки помітили, що я жартую – і теж почали усміхатися. «Такого не може бути! Чехи добре розуміють словаків, словаки добре розуміють чехів!» – відповіли мої нові знайомі. Я вирішив йти далі: «І що, жоден чех не сказав вам, що ваша словацька мова – це зіпсована поляками чеська?..» Тут вони розреготалися…

Справді, почути у Чехії фразу, яку ви бачите у заголовку – це фантастика. І у Словаччині ви такого не почуєте ніколи, якщо йдеться про чеську. Традиція ця закладена ще в часи міжвоєнної Чехословаччини. Влада тоді робила дуже багато, щоб словаки (яких удвічі менше, ніж чехів) – не відчували себе «молодшими братами» у спільній державі. У парламенті як буржуазної, так і соціалістичної Чехословаччини – кожен депутат міг говорити рідною мовою без будь-яких обмежень. А тепер спробуйте уявити таке в СРСР: депутат з Бердичіва приїздить у Москву – і чеше по-українськи з трибуни XXV з’їзду КПРС. Мало того, він скрізь говорить українською: у кулуарах з’їзду, на Красній площі, у ЦУМі, в готелі «Україна». І зустрічає лише привітні усмішки москвичів… Вам теж смішно?..   

Після краху соціалістичного табору Чехія і Словаччина мирно розійшлися – але зберегли особливі стосунки, яку базуються на близькості мов і культур. Звичайно, історія у двох народів різна. Звичайно, національні характери і деякі традиції відрізняються. Але образити на національному ґрунті чеха у Словаччині чи словака у Чехії – це свинство. А бути свинею ніхто не хоче.

Історія друга. Я їхав автобусом із Сараєва у Белград. На березі водойми серед гір розкинулося мальовниче містечко. «Що це таке гарне?» – запитав я у сусідки. «Це Зворнік!» – відповіла жінка. Ми потроху розговорилися і познайомилися. Десанка – етнічна сербка родом із Сараєва. Після війни у Боснії та Герцеговині переїхала у Белград. Працює дамським перукарем. Я звернув увагу, що вона говорить «єкавицею» – діалектом, характерним для Боснії та Хорватії. А у Белграді, та й взагалі майже по всій Сербії – вживають інший діалект, «екавіцу». Я запитав, чи переходить вона на «екавіцу» у сербській столиці. В її очах з’явилося здивування: «Ні, ніколи! я говорю так, як звикла з дитинства!» І жодних проблем з цим ніколи не мала.

Зворнік – одне з наймальовничіших міст Боснії і Герцеговини

Повоєнна Югославія називалася «соціалістичною», але насправді була капіталістичною країною, якою довгі роки правив «комуніст» Йосип Броз Тіто. Етнічний хорват Тіто докладав чималих зусиль, аби утримати мир та міжнаціональний спокій у СФРЮ. Саме при Тіто офіційно з’явилися національності «македонець» та «мусульманин». Літературною у Югославії могла бути будь-яка мова – і будь-який діалект. Письменник міг видати книжку навіть говіркою свого маленького острова на Адріатиці, якою говорить лише тисяча людей. Жоден редактор не міг правити такий текст, хай навіть з кричущими відступами від столичної літературної норми. І жодне хамло не сміло назвати письменника за це «хуторянином», «сепаратистом», «фашистом», «бандерівцем» чи ще якось.

Думаю, мораль цих історій зрозуміла і без додаткових пояснень.

Тарас СТРІЛЬЧИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *